До угод та юридичних фактів застосовуються різноманіт

ні колізійні правила. Так, до угод з "іноземним елементом"

застосовується здебільшого закон автономії волі (lex volunta

tis). Він означає, що сторони самі обирають закон для регла

ментації своїх прав та обов'язків. Наприклад, у ч. 1 ст. 569

Цивільного кодексу України встановлено, що права та

обов'язки сторін щодо зовнішньоторговельної угоди можуть

визначатися за погодженням сторін.

 Правове положення майна регламентується законом міс

цезнаходження речі (lex rei sitae). За цією колізійною при

в'язкою вирішуються питання, належні до права власності.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 5693 Цивільного кодексу України

право власності на річ визначається за законом країни, де ця

річ знаходиться.

У законодавстві багатьох держав розрізняють статус рухомого та нерухомого майна. Здебільшого статус нерухомого майна визначається за законом країни, на території якої воно знаходиться. Такою є, наприклад, ч. 1 ст. 31 Договору між Україною і Литовською Республікою про правову допомогу та правовідносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1994 p., відповідно до якої правовий статус нерухомого майна визначається за законодавством Договірної Сторони, на території якої воно знаходиться.

Стосовно рухомого майна може застосовуватися особистий закон володільця. Так, ч. 1 ст. 570 Цивільного кодексу України вказує, що відносини спадкоємства визначаються за законом тієї країни, де спадкодавець мав останнє постійне місце проживання. У цьому випадку законодавець використав прив'язку lex domicilii.

Щодо юридичних осіб (правосуб'єктності підприємств, установ, фірм тощо) використовується закон національності (lex societatis). Вказана прив'язка має декілька видів. По-перше, особистий статус може визначатися за законом знаходження адміністративного центру (Франція, Німеччина, Італія, Швейцарія і т. д.). По-друге, за законом місця заснування (реєстрації) статуту фірми, підприємства тощо (держави СНД, Чехія, Угорщина, СІЛА, Великобританія). Так, ч. 2 ст. 567 Цивільного кодексу України вказує, що цивільна правоздатність іноземних підприємств і організацій під час укладення угод у сфері зовнішньої торгівлі й пов'язаних із нею розрахункових, страхових та інших операцій визначається за законом країни, де створено підприємство чи організацію. По-третє, за законом

46

місця здійснення основної діяльності. Ця колізійна прив'язка переважно використовується в законодавстві країн, що розвиваються.

Щодо особистого статусу фізичних осіб застосовується особистий закон (lex personalis), в одному з двох його варіантів: як закон громадянства (lex patriae) чи закон місця проживання (lex domicilii). Перша прив'язка використовується переважно в державах "сім'ї континентального права", зокрема у Франції, ФРН, у Східній Європі. Друга прив'язка (вона є давнішою) найбільш широко застосовується у країнах "сім'ї загального права", зокрема у США та Великобританії. Часто у правових системах застосовують обидва варіанти прив'язок.

Колізійний принцип "закон прапора" являє собою трансформацію прив'язки "особистий (національний) закон" стосовно до повітряних та водних суднах, космічних об'єктів: "Національність морських суден визначається корабельним патентом, реєстраційним свідоцтвом і прапором в якості зовнішнього відмітної ознаки" (ст. 274 Кодексу Бустаманте). Правовий статус таких об'єктів регулюється законодавством держави, чий прапор несе повітряне або водне судно. Основна сфера застосування закону прапора - міжнародні морські, річкові та повітряні перевезення, торговельне судноплавство і мореплавання.

У деяких випадках закон прапора використовується як прив'язка до закону місця вчинення акта: "Закон прапора морського чи річкового судна або закон тієї держави, в якій зареєстровано повітряне судно, що застосовується до юридичних фактів і дій, скоєних на борту, якщо в силу свого характеру вони регулюються законом місця їх вчинення" (ст. 139 Закону про МПРП в Румунії).

Найбільш істотною є класифікація за формою колізійної прив'язки. За цією ознакою розрізняють односторонні і двосторонні колізійні норми. Одностороння - це така норма, прив'язка якої прямо називає право країни, підлягає застосуванню (російське, українське, польське, англійське і т. д.). Як правило, одностороння норма вказує на застосування права своєї країни (російська колізійна норма вказує на застосування російського права).

Таким чином, можна зробити висновок про те, що міжнародне приватне право - це та галузь права, яка регулює приватно-правові відносини з іноземним елементом.
Іноземний елемент буває трьох видів. Перший вид-іноземний суб'єкт, іноземний громадянин. Другий вид іноземного елемента - це юридичний факт, що має місце за кордоном. І, нарешті, третій вид іноземного елемента - це майно, що знаходиться за кордоном. У тому випадку, коли управовідносинах присутній один з таких видів іноземного елемента, кажуть, що в правовідносинах присутній іноземний елемент, і даніправовідносини представляють сферу міжнародного приватного права. Міжнародне приватне право регулює приватні правовідносини. За його рамками завжди залишаються публічно - правові відносини. 

Загальна характеристика спадкових правовідносин в МПП

 Стаття 70. Спадкові відносини 

     1. З урахуванням положень статей 71, 72 цього Закону спадкові 
відносини регулюються правом  держави,  у  якій  спадкодавець  мав 
останнє  місце проживання,  якщо спадкодавцем не обрано в заповіті 
право держави, громадянином якої він був. Вибір права спадкодавцем 
буде  недійсним,  якщо  після складання заповіту його громадянство 
змінилося. 

     Стаття 71. Спадкування нерухомого майна і майна, що підлягає 
                державній реєстрації 

     1. Спадкування  нерухомого  майна регулюється правом держави, 
на території якої знаходиться це  майно,  а  майна,  яке  підлягає 
державній реєстрації в Україні, - правом України. 

     Стаття 72. Здатність осіб на складання і скасування заповіту. 
                Форма заповіту і акта його скасування 

     1. Здатність особи на  складання  і  скасування  заповіту,  а 
також  форма  заповіту  і акта його скасування визначаються правом 
держави,  у якій спадкодавець  мав  постійне  місце  проживання  в 
момент  складання  акта або в момент смерті.  Заповіт або акт його 
скасування   не   можуть   бути   визнані   недійсними   внаслідок 
недодержання  форми,  якщо  остання відповідає вимогам права місця 
складання заповіту або права громадянства,  або  права  звичайного 
місця  перебування спадкодавця у момент складання акта чи в момент 
смерті, а також права держави, у якій знаходиться нерухоме майно. 

Загальна характеристика сімейних правовідносин в МПП.

   Розділ IX. КОЛІЗІЙНІ НОРМИ СІМЕЙНОГО ПРАВА 

     Стаття 55. Право на шлюб 

     1. Право на шлюб  визначається  особистим  законом  кожної  з 
осіб, які подали заяву про укладення шлюбу. У разі укладення шлюбу 
в Україні  застосовуються   вимоги   Сімейного   кодексу   України 
( 2947-14 ) щодо підстав недійсності шлюбу. 

     Стаття 56. Форма і порядок укладення шлюбу в Україні 

     1. Форма і порядок укладення шлюбу в Україні між громадянином 
України та іноземцем або особою  без  громадянства,  а  також  між 
іноземцями   або  особами  без  громадянства  визначаються  правом 
України. 

     Стаття 57. Укладення шлюбу в консульській установі або 
                дипломатичному представництві 

     1. Шлюб  між  громадянами  України,  якщо  хоча  б один з них 
проживає  за  межами  України,  може  укладатися  в   консульській 
установі або дипломатичному представництві України згідно з правом 
України. 

     2. Укладення шлюбу між іноземцями в консульській установі або 
дипломатичному   представництві   відповідних   держав  в  Україні 
регулюється правом акредитуючої держави. 

     Стаття 58. Дійсність шлюбу, укладеного за межами України 

     1. Шлюб  між  громадянами  України,  шлюб  між   громадянином 
України та іноземцем,  шлюб між громадянином України та особою без 
громадянства,  що укладений за межами України відповідно до  права 
іноземної  держави,  є  дійсним в Україні за умови додержання щодо 
громадянина  України  вимог Сімейного кодексу України  ( 2947-14 ) 
щодо підстав недійсності шлюбу. 

     2. Шлюб  між  іноземцями,  шлюб  між  іноземцем та особою без 
громадянства,  шлюб між  особами  без  громадянства,  що  укладені 
відповідно до права іноземної держави, є дійсними в Україні. 

     Стаття 59. Шлюбний договір 

     1. Сторони   шлюбного   договору   можуть  обрати  право,  що 
застосовується до шлюбного договору,  відповідно до частини першої 
статті 61 цього Закону. 

     Стаття 60. Правові наслідки шлюбу 

     1. Правові  наслідки  шлюбу  визначаються  спільним особистим 
законом подружжя,  а за його відсутності - правом держави,  у якій 
подружжя мало останнє спільне місце проживання,  за умови, що хоча 
б один з подружжя все ще має місце проживання у цій державі,  а за 
відсутності  такого  -  правом,  з  яким  обидва  з подружжя мають 
найбільш тісний зв'язок іншим чином. 

     2. Подружжя,  яке не має спільного  особистого  закону,  може 
обрати право, що буде застосовуватися до правових наслідків шлюбу, 
якщо подружжя не має спільного місця проживання або якщо особистий 
закон  жодного  з  них  не  збігається  з  правом  держави їхнього 
спільного місця проживання. 

     3. Вибір права згідно з частиною другою цієї статті обмежений 
лише  правом  особистого закону одного з подружжя без застосування 
частини другої статті 16  цього  Закону.  Угода  про  вибір  права 
припиняється, якщо особистий закон подружжя стає спільним. 

     Стаття 61. Майнові відносини подружжя 

     1. Подружжя  може  обрати  для регулювання майнових наслідків 
шлюбу право особистого закону одного з подружжя або право держави, 
у якій один з них має звичайне місце перебування, або, стосовно до 
нерухомого майна, право держави, у якій це майно знаходиться. 

     2. Право,  вибране згідно  з  частиною  першою  цієї  статті, 
припиняє  застосовуватися  або  змінюється за згодою сторін у разі 
зміни особистого закону або звичайного місця  перебування  того  з 
подружжя,  до  особистого  закону або звичайного місця перебування 
якого було прив'язане обране право.  Нове право застосовується  до 
правових відносин з моменту укладення шлюбу, якщо інше письмово не 
встановлено подружжям. 

     3. У разі відсутності вибору права подружжям майнові наслідки 
шлюбу   визначаються   правом,   яке  застосовується  до  правових 
наслідків шлюбу. 

     Стаття 62. Форма вибору права для правових наслідків шлюбу 

     1. Вибір права,  передбачений частиною другою  статті  60  та 
статтею 61 цього Закону, має бути здійснений у письмовій формі або 
явно випливати з умов шлюбного договору.  Угода сторін  про  вибір 
права, що укладена в Україні, має бути нотаріально посвідчена. 

     Стаття 63. Припинення шлюбу 

     1. Припинення  шлюбу  та  правові  наслідки  припинення шлюбу 
визначаються правом,  яке діє на цей час щодо  правових  наслідків 
шлюбу. 

     Стаття 64. Визнання шлюбу недійсним 

     1. Недійсність шлюбу,  укладеного в Україні або за її межами, 
визначається правом, яке застосовувалося відповідно до статей 55 і 
57 цього Закону. 

     Стаття 65. Встановлення та оскарження батьківства 

     1. Встановлення   та   оскарження   батьківства  визначається 
особистим законом дитини на момент її народження. 

     Стаття 66. Права та обов'язки батьків і дітей 

     1. Права та обов'язки батьків і дітей визначаються  особистим 
законом дитини або правом,  яке має тісний зв'язок із відповідними 
відносинами і якщо воно є більш сприятливим для дитини. 

     Стаття 67. Зобов'язання щодо утримання 

     1. Зобов'язання щодо утримання,  які  виникають  із  сімейних 
відносин,  крім  випадків,  передбачених  статтею 66 цього Закону, 
регулюються правом держави, у якій має місце проживання особа, яка 
має право на утримання. 

     2. Якщо  особа,  яка  має  право  на утримання,  не може його 
одержати згідно з правом, визначеним у частині першій цієї статті, 
застосовується право їхнього спільного особистого закону. 

     3. Якщо  особа,  яка  має  право  на утримання,  не може його 
одержати згідно з правом,  визначеним частинами  першою  і  другою 
цієї  статті,  застосовується  право  держави,  у якій особа,  яка 
зобов'язана надати утримання, має місце проживання. 

     Стаття 68. Утримання родичів та інших членів сім'ї 

     1. Вимога про утримання родичів та інших членів  сім'ї  (крім 
батьків  та  дітей)  не  може бути задоволена,  якщо відповідно до 
права місця проживання особи,  яка зобов'язана  надати  утримання, 
такого зобов'язання про утримання не існує. 

     Стаття 69. Усиновлення 

     1. Усиновлення   та  його  скасування  регулюються  особистим 
законом дитини   та   особистим   законом    усиновлювача.    Якщо 
усиновлювач - подружжя, яке не має спільного особистого закону, то 
застосовується право, що визначає правові наслідки шлюбу. 

     2. Здатність особи бути усиновлювачем визначається відповідно 
до її особистого закону. 

     3. Правові   наслідки   усиновлення   або   його   припинення 
визначаються особистим законом усиновлювача. 

     4. Нагляд та облік дітей,  усиновлених відповідно до положень 
цієї статті, здійснюються відповідно до особистого закону дитини. 

Питання права власності у відносинах з „іноземним елементом".аття 38. Загальні положення про право, що застосовується 

                до права власності та інших речових прав 

     1. Право власності та інші речові права на нерухоме та рухоме 
майно визначаються правом держави,  у якій це  майно  знаходиться, 
якщо інше не передбачено законом. 

     2. Належність  майна до нерухомих або рухомих речей,  а також 
інша класифікація майна визначаються правом  держави,  у  якій  це 
майно знаходиться. 

     Стаття 39. Виникнення та припинення права власності та інших 
                речових прав 

     1. Виникнення та припинення права власності та інших  речових 
прав   визначається   правом  держави,  у  якій  відповідне  майно 
перебувало в момент,  коли мала місце дія або інша обставина,  яка 
стала  підставою  для виникнення або припинення права власності та 
інших  речових  прав,  якщо  інше  не  передбачено   законом   або 
міжнародним договором України. 

     2. Право,  яке  застосовується  до  виникнення  та припинення 
права власності та інших речових прав,  що є предметом  правочину, 
визначається  відповідно до частини першої цієї статті,  якщо інше 
не встановлено за згодою сторін.  Вибір права сторонами  правочину 
не зачіпає прав третіх осіб. 

     3. Виникнення  права власності внаслідок набувальної давності 
визначається правом держави,  у якій майно знаходилося  на  момент 
спливу строку набувальної давності. 

     Стаття 40. Право власності та інші речові права, відомості 
                про які підлягають внесенню до державних реєстрів 

     1. Право власності та інші речові права,  відомості  про  які 
підлягають  внесенню  до  державних реєстрів,  визначаються правом 
держави, у якій це майно зареєстровано. 

     Стаття 41. Право власності та інші речові права на рухоме 
                майно, що перебуває в дорозі 

     1. Право  власності та інші речові права на рухоме майно,  що 
за правочином перебуває в дорозі,  визначаються правом держави,  з 
якої  це  майно  відправлене,  якщо  інше не встановлено за згодою 
сторін. 

     Стаття 42. Захист права власності та інших речових прав 

     1. Захист права власності та інших речових прав  здійснюється 
на  вибір  заявника  відповідно  до  права  держави,  у якій майно 
знаходиться, або відповідно до права держави суду. 

     2. Захист права власності та інших речових прав  на  нерухоме 
майно  здійснюється  відповідно до права держави,  у якій це майно 
знаходиться. 

     3. Захист  права  власності  та  інших  речових   прав,   які 
підлягають державній реєстрації в Україні, здійснюється відповідно 
до права України. 

Європейська конвенція про імунітет держав 187

Правове становище юридичних осіб В МПП.

 Юридичні особи належать до основних суб'єктів приватного права. У сучасному світі підприємницька та інша діяльність юридичних осіб не обмежується лише територією держави, де їх було створено, а може поширюватися і на територію інших держав, набуваючи транскордонного характеру. Це зумовлює постановку питань колізійного та матеріально-правового характеру, які мають вирішуватися в рамках МПрП.

Специфіка правового статусу юридичних осіб в МПрП визначається насамперед їх юрисдикційною належністю, для позначення якої в доктрині МПрП використовують термін "національність юридичної особи". Під національністю юридичної особи розуміють як особистий закон (особистий статут), так і державну належність юридичної особи (Л. А. Лунц). Залежно від такої належності всі юридичні особи, що здійснюють діяльність на території певної держави, розглядаються як "вітчизняні", які перебувають під дією виключно їх особистого закону, або "іноземні", що перебувають під впливом двох правових систем - свого особистого закону (права держави національності) і територіального закону (права держави місця здійснення своєї діяльності). Національність юридичних осіб лежить в основі визначення їх особистого статуту як правопорядку, в рамках приписів якого з'явилося це утворення. Водночас у літературі зазначено, що категорія "національності" юридичних осіб є багатозначною й умовною (Л. А. Луни). 2. Особистий статут юридичної особи визначає:

6. В українському законодавстві питанню особистого закону юридичної особи присвячена ст. 25 Закону України про МПрП. Відповідно до ч. 1 ст. 25 цього Закону, особистим законом юридичної особи вважається право держави місцезнаходження юридичної особи. Таким місцезнаходженням є держава, у якій юридична особа зареєстрована або іншим чином створена згідно з правом цієї держави (ч. 2 ст. 25). Таким чином, в Україні, за загальним правилом, національність юридичної особи визначається на основі "критерію інкорпорації". Разом з тим ч. З ст. 25 Закону формулює і субсидіарне колізійне правило: за відсутності таких умов або якщо їх неможливо встановити застосовується право держави, у якій знаходиться виконавчий орган управління юридичної особи. Отже, варіант "змішаного критерію", прийнятий за основу українським законодавцем, виходить із застосування критерію інкорпорації як основного та критерію осідлості як додаткового (допоміжного) для випадків неможливості визначення національності юридичної особи за принципом інкорпорації.

6. Визначальними категоріями щодо правового статусу осіб є правоздатність і дієздатність. Виникнення і припинення правоздатності та дієздатності фізичної особи визначається її особистим законом (lexpersonalis). Цим законом визначаються й підстави, а також правові наслідки визнання фізичної особи недієздатною або обмеження цивільної дієздатності. Проте, якщо інше не передбачено законом, дієздатність фізичної особи щодо правочинів і зобов'язань, які виникають унаслідок завдання шкоди, може визначатися також за правом країни місця вчинення правочинів або виникнення зобов'язань у зв'язку із завданням шкоди (lex loci delicti commissi).

Статус фізичних осіб у міжнародному приватному праві майже завжди повністю підпорядковується законодавству держави перебування^ тобто нормам конституцій держав, спеціальним законам про правовий статус іноземців, іншим нормативно-правовим актам. На іноземних громадян може поширюватись і дія законодавства держави їхнього громадянства, на осіб без громадянства - законодавство держави їхнього постійного місця проживання. Статус цих осіб визначається також міжнародними договорами. До них належать, зокрема, Конвенція про правовий статус біженців від 28 липня 1951 р., Конвенція про правовий статус осіб без громадянства від 28 вересня 1954 р., міжнародні угоди щодо прав та обов'язків фізичних осіб у конкретних правовідносинах.

2. Слід зазначити, що поняття "іноземець", у свою чергу, охоплює такі вужчі за змістом поняття, як громадянин іноземної держави (підданий іноземного монарха), особа з подвійним громадянством (біпатрид), особа без громадянства (апатрид) та, з урахуванням особливостей статусу в науці і практиці МПрП, дедалі частіше окремо звертають увагу на такі категорії фізичних осіб, як біженець, іноземний підприємець, а в окремих випадках - переселенець, турист, іноземний студент, робочий-мігрант та ін.

іжнародне приватне право (МПП) - це комплексна правова система, яка об'єднує норми національного (внутрішньодержавного) законодавства, міжнародних договорів і звичаїв, які регулюють майнові і особисті немайнові відносини, ускладнені іноземним елементом (тобто відносини міжнародного характеру), за допомогою колізійної-правового та матеріально-правового методів.

предметом міжнародного приватного права є регулювання цивільно-правових відносин, ускладнених іноземним елементом.

Суттєвою особливістю міжнародного приватного права є методи, за допомогою яких відбувається регулювання. під методом правового регулювання розуміється сукупність засобів і способів, за допомогою яких право впливає на суспільні відносини, регулюючи їх. У міжнародному приватному праві унікальний колізійних метод поєднується з матеріально-правовим.

Коллизионному методу міжнародне приватне право має своїм виникненням і подальшим розвитком. При правовідносинах з іноземним елементом завжди виникає так званий колізійних питання: необхідно вирішити, який з двох зіштовхуються законів підлягає застосуванню - діючий на території, де знаходиться суд, який розглядає справу, або іноземний закон, тобто закон тієї країни, до якої належить іноземний елемент в справі, що розглядається.
У загальній частині розглядаються питання, що стосуються джерел міжнародного приватного права, його принципів, учень про колізійні та матеріально-правові норми, загальних понять (національний режим, режим найбільшого сприяння, взаємність, реторсія, автономія волі, зворотне відсилання та відсилання до права третьої країни, обхід закону, “кульгаючі” правовідносини, застереження про публічний порядок, цивільно-правовий статус держави, фізичних та юридичних осіб та ін.).
   Особлива частина охоплює такі питання:
   - право власності іноземців;
   - деліктні зобов’язання;
   - зовнішньоекономічні угоди;
   - міжнародні перевезення вантажів і пасажирів;
   - міжнародні кредитно-розрахункові відносини;
   - патентне право;
   - авторське право;
   - трудові відносини;
   - сімейне право;
   - спадкове право;
   - міжнародний цивільний процес;
   - міжнародний комерційний арбітраж.

Поняття, види та структура колізійної норми.

Колізійна норма — це правило, яке визначає, право якої країни має бути застосоване до відповідних цивільно-правових відносин. Поява колізійних норм викликала інтенсифікацією м/н співробітництва та глобалізацією світових господарських зв’язків.

Сама по собі колізія може виникнути в будь-якій сфері права.

Склад і види колізійних норм.

Колізійна норма складається з двох частин:

a)      об’єм або обсяг колізійної норми — це визначення комплексу відносин, до яких дана колізійна норма застосовується;

b)      прив’язка — вказівка на той правопорядок, що має бути застосований до відповідного комплексу відносин.

Існує наступна класифікація колізійних норм:

·        такі, що в односторонньому порядку визначають межі застосування свого власного права до відносин, ускладнених іноземним елементом. Відсилають тільки до свого права;

·        двосторонні. Містять загальне правило, на основі якого можна застосовувати норми іноземного чи вітчизняного права. Прив’язка в двосторонній колізійній нормі отримала назву “формула прикріплення”.

Колізійні норми можна розділити на:

·            імперативні. Носять незаперечний характер, відхід від них карається відповідальністю.

·            диспозитивні. Надають учасникам правовідносин можливість самостійно врегулювати свої відносини, в разі відсутності подібного врегулювання, визначають певні обов’язкові для виконання правила поведінки.

·            альтернативні. Визначають декілька варіантів вирішення колізії, сторони можуть обрати один з них.

Джерела МПП: поняття та види.

Під джерелами міжнародного приватного права в юридичній науці розуміють, зокрема, форми, в яких знаходить вираження правова норма. Міжнародному приватному праву відомі декілька форм юридичного офіційного буття, існування його норм1. Це: 1) внутрішнє законодавство; 2) міжнародні договори; 3) міжнародні й торговельні звичаї; 4) судова та арбітражна практика.

Іноді джерелом міжнародного приватного права вважають доктрину. Проте у більшості правових систем, зокрема і в Україні, вона не є джерелом міжнародного приватного, та, зрештою, й усіх інших галузей права. 

Типи колізійних прив’язок

Типи колізійних прив'язок норм міжнародного приватного права[ред. • ред. код]

1. Особистий закон фізичної особи;
2. Особистий закон юридичної особи;
3. Закон місця знаходження речі;
4. Закон місця укладення договору;
5. Закон місця виконання договору;
6. Закон місця вчинення правопорушення;
7. Закон суду розгляду справи;
8. Закон прапора.

Метод международного частного права – совокупность конкретных приемов, средств и способов юридического воздействия, направленного на преодоление коллизии права разных государств.

Коллизия в общем виде означает расхождение содержания или столкновения разных норм права, относящихся к одному вопросу.

Существуют следующие способы:

1. коллизионный;
2. материально-правовой.

Ця конвенція була розроблена за участю Віктора Гюґо та його «Міжнародної Асоціації Літератури та Мистецтва» під впливом французького «права автора» (англ. right of the author, фр. droit d'auteur), що розбігається із англо-саксонською концепцією авторського права, яка торкалась тільки економічних аспектів. За Бернською конвенцією, авторське право на творчу працю не повинно декларуватися, бо воно автоматично є діючим з моменту створення твору. Таким чином, автору не треба реєструвати, подавати будь-які заяви про авторське право у країнах, що прийняли цю конвенцію. Як тільки твір зафіксовано на будь-якому фізичному носії, його автор автоматично стає власником всіх авторських прав на цей твір та будь-які похідні твори до тих пір, доки він сам явно не відмовиться від них, або доки не закінчиться строк дії авторського права.

Перед прийняттям Бернської конвенції, національні відомства з авторського права захищали права на поданий твір тільки всередині країни. Таким чином, твір, опублікований у Лондоні британським громадянином є захищеним авторським правом на території Великої Британії, та водночас може бути вільно скопійований та проданий будь-ким у Франції, та навпаки.

Бернська конвенція пішла по стопах Паризької конвенції 1883 року, що так само створила умови для міжнародної інтеграції інших видів об'єктів права інтелектуальної власності: патентів, торговельних марок та промислових зразків.

Так само, як Паризька конвенція, Бернська утворила бюро, що виконувало адміністративні задачі. У 1893 році два цих маленьких бюро об'єдналися та утворили Об'єднане міжнародне бюро з захисту інтелектуальної власності (відоміше за своїм французьким акронімом «БІРПІ» (фр. BIRPI), розташоване у Берні. У 1960 році, БІРПІ переїхало з Берну до Женеви, щоби бути ближче до Організації об'єднаних націй (ООН) та інших міжнародних організацій цього міста. 1967 року БІРПІ змінило назву на ВОІВ, Всесвітню організацію інтелектуальної власності, що, починаючи з 1974 року, є організацією, підпорядкованою ООН.

За станом на грудень 2014, 168 країни є членами Бернської конвенції^[1].

Зміст[ред. • ред. код]

Бернська конвенція вимагає, щоб усі сторони, що її підписали, враховували авторські права на твори авторів з інших країн-учасниць конвенції (відомих як члени Бернського союзу) так само, як вони враховують авторські права своїх власних громадян. Це значить, що, наприклад, французьке авторське право є дійсним для будь-яких опублікованих або виконаних творів у Франції, незалежно від того, де цей твір був створений.

У доповнення до заснування системи рівного співвідношення авторського права у країнах-учасницях, угода також потребує, щоб країни-члени забезпечили виконання «мінімальних» стандартів у сфері авторського права.

Авторське право за Бернською конвенцією повинно набуватись автором автоматично, тобто воно не потребує формальної реєстрації. Тут треба зазначити, що хоча Сполучені Штати Америки приєдналися до конвенції у 1988 році, вони продовжують компенсувати авторські збитки та виплачуватиавторську винагороду тільки за твори, що є зареєстрованими.

Бернська конвенція зазначає, що всі твори, за виключенням фотографічних та кінематографічних, повинні захищатися авторським правом щонайменш 50 років з моменту смерті автора, але дозволяє країнам-членам забезпечувати такий захист і на більший строк. Для фотографічних творів Бернська конвенція встановила мінімальний строк правового захисту рівний 25 рокам від року створення фотографії, а також для кінематографічних творів мінімальний строк у 50 років від першого показу, або 50 років від створення, якщо його не було показано у цей період.

Хоча Бернська конвенція проголошує, що для твору є дійсним авторське право країни, де вимагається охорона, стаття 7.8 зазначає, що «проте, якщо законодавством цієї країни не передбачено інше, цей строк не може бути тривалішим, ніж строк, встановлений у країні походження твору»^[2], тобто автор не отримує довшої охорони за кордоном ніж удома, навіть якщо закордонне законодавство надає довший строк охорони. Це правило широко відоме як«правило коротшого строку». Не всі країни прийняли це правило.

Паризька конвенція є найбільш багатостороннім універсальним міжнародною угодою в галузі охорони промислової власності. У Конвенції не міститься єдиних правових норм, що стосуються охорони промислової власності в країнах-учасницях. Вона виходить з того, що основні питання охорони об'єктів промислової власності регулюються виключно внутрішнім законодавством держав-учасників, тим самим участь в Конвенції не усуває необхідності патентування цих об'єктів в інших країнах-учасницях. Універсальність Конвенції полягає в тому, що вона надає приєдналася до неї країнам повну свободу дій щодо національних законодавств з охорони промислової власності, за винятком нечисленних положень, які в обов'язковому порядку повинні дотримуватися країнами-учасниками. Найбільшою мірою її універсальність проявляється у створенні пільгових умов для одержання охорони об'єктів промислової власності іноземцями. 20 березня 1883 одинадцятьма державами була підписана Паризька конвенція з охорони промислової власності, основні положення якої діють по теперішній час. На 1 січня 1990 р. членами паризького союзу з охорони промислової власності є 100 держав. Більш ніж за 100-річний період існування паризької конвенції вона неодноразово переглядалася, і в її текствносилися зміни. В даний час зберігають правове значення відмінності між її подальшими редакціями: Брюссельської / 1900г. /. Вашингтонської / 1911р. /. Гаазької / 1925р. /. Лондонській / 1934р. /. Лісабонської / 1958р. /. Стокгольмської / 1967р. /. Кожна країна пов'язана з іншими умовами тій редакції, яку вона ратифікувала. СРСР приєднався до Паризької конвенції в 1965р. і ратифікував всі редакції, чинні на цей період, а згодом - іСтокгольмську редакцію. Переважна більшість країн ратифікувала Стокгольмську редакцію, але в деяких ще діють Лондонська і Лісабонська редакції. Конвенція відкрита для всіх держав. Приєднання до Конвенції тягне за собою визнання ряду її положень і одержання встановлюваних нею переваг. Паризька конвенція не передбачає створення міжнародного патенту, який, будучи виданий в одній країні - учасниці конвенції, діяв би в усіх інших країнах. У будь-якій іншій країні Міжнародного союзу винахід може вільно використовуватися без виплати винагороди, якщо воно там не запатентовано. Точно так само конвенція не ставить своїм завданням створення міжнародного товарного знака.
Одним з основоположних принципів Паризької конвенцій є принцип національного режиму. Він означає, що іноземні громадяни та фірми користуються тими ж правами, які національний закон надає відносно охорони промислової власності вітчизняним заявникам. Такий же національний режим має бути наданий громадянам держав, які не є учасниками Конвенції, але які мають постійне місце проживання або «дійсне серйозне» промислової або торговельне підприємство на території однієї з країн-учасниць Конвенції. Найважливіша перевага, яке надається країнам-учасницям Конвенції - право пріоритету (конвенційний пріоритет). Воно передбачає, що будь-який заявник або його правонаступник, який подав правильно оформлену заявку на патент на винахід, корисну модель, промисловий зразок чи товарний знак в одній країні, може протягом певного терміну витребувати охорону у всіх інших країнах-учасницях зі збереженням пріоритету першої заявки. Для патентів на винаходи і корисні моделі цей термін дорівнює 12 місяцям з дня подачі першої заявки, для промислових зразків і товарних знаків - 6 міс. Правило про конвенційного пріоритету дозволяє заявнику оформити заявочну документацію для подачі її в патентні відомства країн-учасниць без побоювання протягом встановленого терміну втратити новизну предмета заявки, оскільки будь-які дії, що здійснюються в період між датами подання першої та більш пізніх заявок в межах обумовленого терміну, не позбавляють заявника права на отримання охоронного документа за більш пізньої заявці. Відмова або вилучення першої заявки не є перешкодою для витребування по ній пільгового конвенційного пріоритету. Відповідно до конвенції перша та наступні заявки можуть бути подані різними особами, однак, збіг предмета першої та наступних заявок обов'язково. Конвенцією допускається подача заявок з «множинним» і «частковим» пріоритетом. Множинний пріоритет виникає щодо двох або більше заявок на патенти, які стосуються одного і того ж технічному рішенню, поданих в одній або декількох країнах, а потім об'єднаних в одну спільну заявку для подачі в іншу країну - учасницю Конвенції. Право пріоритету при цьому виникає для окремих частин заявки, які можуть мати і різні дати пріоритету. З метою збереження новизни країни-учасниці у відповідності зі своїм законодавством надають тимчасову охорону винаходів, корисних моделей, промислових зразків, а також товарних знаків для продуктів, що експонуються на офіційних чи офіційно визнаних міжнародних виставках, організованих на території однієї з цих країн Тимчасова охорона перелічених об'єктів може здійснюватися національними законодавствами різними способами: в одних країнах вона забезпечується встановленням пільги по пріоритету, в інших - пільги за новизною. (У більшості промислово розвинених країн діє пільга за новизною). Відповідно до Конвенції патенти, видані на одне і те ж винахід у різних країнах-учасницях Конвенції незалежні один від одного. Основною причиною введення принципу незалежності патентів є значні відмінності національних законів: якщо патент, виданий в одній країні потім буде визнаний в ній недійсним, то це зовсім не означає, що він може бути визнаний таким на підставі патентних законодавств інших країн. Навіть якщо пріоритет патентів в інших країнах був встановлений на підставі цього визнаного згодом недійсним патенту. У Конвенції також міститься правило, згідно з яким кожній країні - учасниці надається право включати у патентні закони норми, що передбачають санкції за невикористання чи недостатнє використання винаходу. Такими санкціями можуть бути видача примусової ліцензії або анулювання патенту. Вимога про видачу примусової ліцензії внаслідок невикористання може бути задоволено лише після закінчення певного терміну: 4 років з моменту подачі заявки або 3 років з моменту видачі патенту, в залежності від того, який термін закінчується пізніше. Примусові ліцензії можуть видаватися за мотивами «громадських інтересів», коли патент визнається мають особливо важливе соціальне, економічне чи оборонне значення для країни. Примусові ліцензії є невиключними і не позбавляють патентовласника права самому використовувати дані винахід або видати ліцензію на добровільних засадах іншій особі. Патент може бути анульований тільки в тих випадках, коли видачі примусової ліцензії недостатньо для попередження зловживання його власником. При цьому процедура по скасуванню патенту не може бути розпочата до закінчення 2 років з моменту видачі примусової ліцензії. Примусові ліцензії можуть бути видані і в тих випадках, коли виникає залежність патентів, тобто якщо запатентований винахід не може бути використано без використання винаходу, що охороняється патентом, виданим іншій особі, то власник залежного патенту має право вимагати видачі примусової ліцензії. У свою чергу його також можна зобов'язати видати ліцензію власнику основного винаходу. Відповідно до Конвенції не вважається порушенням патенту використання охоронюваних винаходів на водному, повітряному або сухопутному транспорті, якщо транспортний засіб, що належить одній з країн Союзу, тимчасово або випадково знаходиться на території країни, де діє патент, за умови, що винаходи застосовуються виключно для потреб транспортного засобу . Патент також не діє проти попереднього користувача. У деяких країнах, де передбачена реєстрація товарних знаків, потрібно також, щоб знак, будучи зареєстрованим, обов'язково використовувався протягом певного періоду. В іншому випадку товарний знак може бути виключений з реєстру. При цьому під використанням зазвичай розуміється продаж товарів, маркованих даними знаком, хоча національне законодавство може більш широко інтерпретувати термін «використання». 

Загальна характеристика Конвенції ООН про міжнародні змішані перевезення вантажів, 24

травня 1980 р. 
1) Конвенція ООН про міжнародні змішані перевезення вантажу, 24 травня 1980 р., є чинною для України ( див. WWW. NAU. KIEV. UA). Відповідно до її положень “міжнародним змішаним перевезенням” є перевезення вантажів двома різними видами транспорту на підставі договору змішаного перевезення з місця в одній країні, в якій вантажі поступають у ведення оператора змішаного перевезення, до обумовленого місця доставки в іншій країні. Оператором змішаного перевезення є особа, яка від власного імені або діючих від її імені осіб укладає договір змішаного перевезення, виступає як сторона договору та приймає на себе відповідальність за виконання договору. При прийняті вантажів оператором змішаного перевезення, останній, відповідно до положень Конвенції, повинен видати документ змішаного перевезення, який за вибором відправника вантажу може бути як оборотним так й необоротним. Конвенція містить низку положень щодо форми та змісту, а також можливих застережень в зазначеному документі (двох вищевказаних його різновидів), відповідальності за вмисне внесення невірних відомостей чи за приховування потрібних відомостей тощо. В Конвенції врегульовані питання, пов’язані з відповідальністю (як договірною так і позадоговірною) оператора змішаного перевезення, агентів та інших осіб, а також підстави їх відповідальності та її межі; передбачено як право оператора на обмеження відповідальності, так і підстави втрати такого права. Частину IV конвенції присвячено питанням, пов’язаним з відповідальністю відправника вантажу, вона містить як загальні правил

а, так і спеціальні правила щодо небезпечних вантажів (зокрема, йдеться про неналежне позначення вантажу як небезпечного. Окрему частину (V) присвячено положення щодо вимог та позовів, насамперед питанням вирішення юрисдикції, позивної давності, арбітражного розгляду. У даному акті урегульовано митні та деякі інші питання, що можуть виникнути при здійсненні міжнародних змішаних перевезень.

2) Угода про міжнародне пряме змішане залізнично-водн

Загальна характеристика Афінської конвенції про перевезення морем пасажирів та їх багажу, cn 339

13 грудня 1974 р.

Афінська конвенція 1974 підвищила межа майнової відповідальності морського перевізника: за шкоду, заподіяну здоров'ю пасажира, - 700 тисяч франків; щодо ручної поклажі - 12,5 тисячі франків; щодо транспортних засобів - 50 тисяч франків; щодо інших предметів - 18 тисяч франків на пасажира.
Відповідно до Афінської Конвенцією 1974 р. термін позовної давності по морських пасажирських перевезень дорівнює двом рокам.

Загальна характеристика Міжнародної конвенції ООН про морське перевезення вантажів,  31

березня 1978 р. (Гамбург).

Конвенция содержит статьи о юрисдикции и арбитраже, которые сформулированы таким образом, что практически сводят к минимуму возможность рассмотрения спора по месту нахождения перевозчика. Новая Конвенция в 2 раза по сравнению с Гаагскими правилами увеличила срок исковой давности: теперь он составляет 2 года.

Таким образом, единства международного правового регулирования морских перевозок грузов, как и единства оснований ответственности судовладельцев, нет. В настоящее время эти перевозки регламентируются

Источник: http://superinf.ru/view_helpstud.php?id=552

Действие Гамбургских правил распространяется не только на коносамент, но и на любой другой документ, подтверждающий договор морской перевозки, за исключе- нием чартера. В некоторых отношениях эти Правила внесли существенные измене- ния в международно-правовое регулирование морских перевозок грузов в линейном сообщении. Так, период ответственности перевозчика за груз по Гамбургским пра- вилам охватывает время от принятия груза в свое ведение в порту погрузки до его выдачи в порту выгрузки. В силу Гаагско-Висбийских правил такой период ограни- чивался формулой «от такелажа до такелажа» («from tackle to tackle»). Гамбургские правила подтвердили, что в основе ответственности перевозчика за утрату или за ущерб грузу должен лежать принцип вины перевозчика с установ- лением презумпции виновности. Вместе с тем из них было исключено правило о 87 А.Г. Калпин. Конвенция ООН о договорах полностью или частично морской перевозки грузов «навигационной ошибке». Под ней понимались действия или упущения капитана, других членов экипажа, лоцмана или служащих перевозчика в судовождении или управлении судном. В соответствии с Гаагско-Висбийскими правилами «навигаци- онная ошибка» освобождала перевозчика от ответственности. Кроме того, из Гам- бургских правил был устранен примерный перечень обстоятельств, наиболее часто свидетельствующих об отсутствии вины перевозчика и, следовательно, при их дока- занности освобождающих последнего от ответственности за несохранность груза. В Гамбургских правилах значительно повышен предел ответственности пере- возчика за несохранность груза. По этим правилам он составляет 835 расчетных единиц за место или другую единицу отгрузки, либо 2,5 расчетных единицы за один килограмм веса утраченного или поврежденного груза. Ответственность перевоз- чика за задержку в сдаче груза ограничена суммой, в 2,5 раза кратной фрахту, но не может превышать размер фрахта, подлежащего уплате за перевозку. Под расчетной единицей понималась единица «специального права заимствования» (СПЗ), опре- деленная Международным валютным фондом. Наконец, действие Гамбургских правил распространялось также на «живых животных» и «палубные грузы». Хотя Гамбургские правила в некоторых аспектах усовершенствовали правовое регулирование отношений по морской перевозке грузов, в целом они отнюдь не представляли собой такого решения вопроса, которое могло бы быть положено в основу создания сбалансированного международного режима ответственности перевозчика за сохранность груза. Эти Правила лишь в малой степени учитывали новые технологии, связанные с «контейнерной революцией», с мультимодальны- ми перевозками и связанными с этим попытками установления ответственности одного перевозчика за сохранность груза «от двери до двери» с использованием электронных транспортных записей.